7 вересня – це не просто дата в календарі. Це той самий день, коли десь на карті світу хтось мовчки робить свою роботу – розвідник. Без пафосу, без світла прожекторів. Просто, бо інакше не вміє.
Коли хтось із знайомих отримує вітання з Днем військової розвідки, одразу ловиш себе на думці: а що сказати? Що буде щиро, а не формально? І чи ми, цивільні, взагалі можемо зрозуміти їхню тишу?
Як усе почалося
Це свято не виникло випадково. Перші згадки про організовану воєнну розвідку в Україні датуються ще часами здобуття незалежності. А от офіційною датою став саме 7 вересня – день створення воєнної розвідки Міноборони у 1992 році.
Згодом цей день офіційно затвердили Указом Президента, і з кожним роком він набував усе більшого змісту. Бо чим довше триває боротьба – тим ціннішою стає інформація, здобута без зайвого шуму.
Цікаво, що історія воєнної розвідки в Україні починалася не з парадів і не з заголовків у пресі. Це була тиха, майже непомітна робота. Люди, які приходили на службу в 90-х, не мали готових інструкцій чи досвіду попередніх поколінь. Вони створювали систему з нуля — по крихтах, через помилки, через ризик.
Багато чого тоді трималося на ентузіазмі й внутрішньому переконанні, що Україна потребує власного ока. Це було питанням безпеки, але ще більше — гідності. І сьогоднішня дата, 7 вересня, — це не просто річниця. Це нагадування про тих, хто заклав фундамент нашої обороноздатності задовго до великих битв.
Чому це свято важливе саме сьогодні
Після повномасштабного вторгнення про День військової розвідки згадують і ті, хто раніше навіть не замислювався, що така професія існує. Бо саме завдяки розвідці наші війська знають, куди йти. Завдяки їм – ми живемо трохи спокійніше.
Згадайте хоча б ці історії з новин: десь на Харківщині вдалося зірвати наступ, бо спрацювала розвідка. Або спецоперації на тимчасово окупованих територіях, про які ми дізнаємося вже постфактум.
Ці історії не мають облич. Але вони мають серце. І це серце – розвідник.
Спробуйте сьогодні згадати хоча б одного з них. Можливо, ви навіть не знаєте, що хтось із ваших знайомих служив «там». І саме тому він про це мовчить.
Як привітати розвідника по-людськи
Не обов’язково шукати гучні слова. Вони там, де просте «дякую» сказано вчасно.
Або коротке повідомлення: «Сьогодні твій день. Знаю, що ти мовчиш – і правильно робиш. Але я вдячний».
У мене був знайомий, який пішов служити ще у 2014-му. Він ніколи не носив форму в місті. І навіть коли отримував подяки – не виставляв їх у соцмережах. Але коли я написав йому 7 вересня звичайне «дякую, що ти є», він відповів: «Це вперше за багато років хтось згадав». І цього вистачило.
Ще одна річ, про яку хочеться згадати. Іноді найкраще привітання — це підтримка родини. Тих, хто чекає. Хто не знає, де саме їхній син, чоловік чи брат, але тримається. Можна написати не лише самому військовому, а й його дружині, матері, дитині. Просте «пишаємось вами» може стати точкою опори в складний день.
У моєму оточенні є сім’я, яка щороку 7 вересня ставить свічку в себе на кухні. Вони не знають, де їхній син зараз. Але вони знають, що цей день — про нього. І це теж форма привітання. Тиха, глибока, справжня.
Скажіть ці слова тим, хто поруч. Навіть якщо здається, що вони не потребують.
Публічні слова, які хочеться повторити
Цього року було багато сильних звернень. Президент говорив про титанічну роботу воєнної розвідки. Командувачі дякували за точність, за холодний розум і за те, що вони завжди на крок попереду.
Але найбільш влучними, як на мене, були слова одного з бійців: «Ми працюємо там, де ніхто не бачить. Але ми завжди поруч».
Це речення хочеться лишити собі. Як нагадування, що навіть у тиші є герої.
Це свято – не для парадів і не для гучних феєрверків. Воно про повагу. Про пам’ять. І про усвідомлення, що хтось зараз – у момент, коли ви читаєте ці рядки – стоїть на межі, щоб ми мали спокій.
Слова тут не завжди доречні. Але мовчання – теж вибір. Іноді досить просто бути поряд. Навіть подумки.
